Наше село
Мала́ Супо́ївка — село в Україні, в Згурівському районі Київської області, центр однойменної сільської ради.
Розташоване при степовій річці Малий Супій.
У селі 387 дворів.
Плоша населеного пункту — 380,4 кв. км.
Дворів — 387, населення станом на 1 січня 2017 року становить 405 осіб.
Мала Супоївка має давню і багату історію.
Село дістало свою назву від малої степової однойменної річечки, що в'ється в кінці кожної садиби і що утворила чотири ставки, наповнені рибою, на берегах яких ростуть горді білолисті тополі, берези.
Німими свідками того, що на цьому місці вже в сиву давнину були поселення, є два кургани поблизу села. В напрямку до станції Переяславська є ще три кургани, шо називаються "Три брати". Вони підтверджують, що тут проходили жорстокі битви наших предків з половцями, монголами, литовцями, поляками і шведами, які приходили сюди, щоб пограбувати або володарювати й експлуатувати місцеве населення. Внаслідок жорстоких міжусобних боїв між князями Чернігівським та Переяславським за право володіння, повністю знищено всі поселення на р. Супій. Руйнацію довершив монголо-татарський напад. Лише після вигнання монголів почалося нове заселення цих спустошених місць.
Ось чому можна вважати, шо Мала Супоївка, як нове поселення, бере початок з XIII століття. У свй час землі були захоплені литовськими князями, які знущалися з підкореного населення. Найжорсткішим був пан Романович-Славутинський, який при річці Малий Супій уже у XVII столітті розташував свій величезний маєток, що, за даними Переяславської земельної управи, мав понад чотири тисячі душ кріпаків і був одним з найбагатших на Переяславщині. Він же організував хутір Малосупоївський, що згадується в списках населених місць Російської імперії 1860 року: «Хутор владельческий Малосупоевский, дворов 75: мужчин 241, женшин 252 души».
Люди працювали по 14-16 годин, заробляючи по 20-30 копійок на день. У 1861 році після звільнення від кріпацтва створено хутори-общини. Навколо цих хуторів пан виділяв певну частину своєї землі для «своїх» селян-кріпаків. Наділену землю потрібно було викупити за певний час (3-4 роки), банк навіть давав кредити, але за несвоєчасну сплату за кожного громадянина відповідала община, і якщо у встановлений термін за векселем не виплачено в банк гроші, тоді скасовували продаж, виплачені гроші не поверталися, а земля переходила до позикодавця. Щоб прогодувати свою сім'ю, добра половина фізично здорових людей виїжджали на Таврію (Херсонщина, Дніпропетровщина), а частина - на Амур, до Оренбурзької та Курганської губерній.
У 1897-1899 роках земство, завдяки матеріальній допомозі населення, побудувало приміщення з однією кімнатою - школу на 50 дітей з 4-річним терміном навчанням. Першою вчителькою була Марія Миколаївна Гірман. Навчалися тільки діти заможних, більшість же були неграмотними. Свою дитину віком 8-9 років батьки віддавали в найми, таким чином малюки заробляли на себе. Другу школу збудовано в 1916 році, а в 1917 році радянська влада оголосила обов'язкове 4-річне навчання для всіх дітей шкільного віку.
Населення села на 1917 р. налічувалося 1345 осіб. Було 19 вітряків.
Першу сільську раду збудовано у 1922 році, головою сільвиконкому обраний Володимир Миколайович Дужак. У 1925 р. утворено товариство по спільному обробітку землі. У 1927 р. сільську раду очолив Кийко Михайло Пилипович, який одночасно був і головою комнезаму. Цього ж року побудовано приміщення для сільської ради та бібліотеки. У 1928 р. створено Малосупоївське сільське споживче товариство, головою якого був А.А. Тур.
У 1929 р. створено сільськогосподарську артіль "Боротьба", яку очолював Кийко Ларіон Андрійович. У 1937 р. на базі артілі утворено два колгоспи - ім. Ворошилова та ім. Сталіна. Селяни переважно займалися вирощуванням різних сільськогосподарських культур та збирали хороші врожаї.
Війна 1941-1945 рр. завдала великої шкоди: нацисти розграбували майно та, підпаливши село, знищили майже всі будівлі.
Після війни селяни не шкодуючи сил розпочали відроджувати колгоспне господарства, відбудовувати власні оселі. Найкращі доярки надоювали по 2130 л молока на корову. У 1965 році доярка Литус Катерина Марківна нагороджена медаллю "За трудову доблесть", а доярка Рокитько Марія Іванівна відзначена двома орденами Леніна та орденом Жовтневої революції.
У 1966 р. в школі вже навчалося 200 дітей, працювало 13 вчителів, з них 8 - із вищою освітою.
До 1 грудня 1986 року село входило до складу Баришівського району. З 1 грудня 1986 ркоу входить до складу Згурівського району[3].
На території села проживають громадяни, які за високі досягнення в праці були відзначені державними нагородами, серед них - Тур Ніна Миколаївна, Галушко Василь Андрійович, Рокитько Любов Михайлівна, Черненко Катерина Трохимівна та багато інших.
Сьогодення
На сьогодні село активно розвивається, розростається. Тут функціонує фельдшерсько- акушерський пункт, сільський клуб, сільська бібліотека, відділення зв'язку, магазини. Заасфальтовано 10 км доріг з дванадцяти. Село має автоматичну телефонну станцію на 125 абонентів. Автобусне сполучення з районним центром м. Яготин та м. Березань. Автобус курсує тричі на день до залізничної станції.
Нині на території села утворено два господарства - ТОВ "Обрій" та ТОВ "Супій", працює цегельний завод, що належить ТОВ "Київ-будівельник" (керівник А.А. Мирида). ТОВ "Обрій" з року в рік вирощує високі врожаї, в чому велика заслуга генерального директора Кийка Анатолія Миколайовича, його господарським здібностям і небайдужим ставленням до землі.
Уся земля, а це здебільшого чорноземи, знаходиться в обробітку. Керівництво ТОВ "Обрій", з метою підвищення високої продуктивності праці, придбало нову техніку: сівалки, зернозбиральний комбайн, трактори. Допомагають в роботі А.М. Кийка - Проценко Микола Миколайович, Животок Валентина Іванівна, Сухопара Ірина Миколаївна, Винник Олексій Іванович.
10 років, з 1998 р., селяни обирають сільським головою Литуса Михайла Петровича. На місцевих виборах 2015 року було обрано Феника Ігоря Віталійовича, який з 2010 року був депутатом сільської ради.
